Вівторок, 19.03.2024, 16:59
Вітаю Вас Гість | RSS

Шилівський ЗЗСО І-ІІІ ст ім. Григорія і Григора Тютюнників

Наше опитування
Яке ваше ставлення до дистанційного навчання?
Всього відповідей: 23
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Музей братів Тютюнників

Вітаємо Вас у кімнаті-музеї письменників-земляків. Шилівська земля дала українській літературі зірок першої величини. З талановитого роду Тютюнників вийшло два неповторних, обдарованих письменники – Григорій і Григір. Назвали їх так, щоб розрізняти, не плутати. Та були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільні корені. На кожного наклав відбиток свій час.

Хто знає, кому з них було важче у житті. Старшому – Григорію, який пройшов війну, написав свій знаменитий роман «Вир», у розквіті творчих сил помер від фронтових ран. Був йому 41 рік. Чи меншому – Григору, який так непросто пробивався до свого найціннішого джерела – рідної мови, зумів сягнути у корінь найболючіших проблем сучасності, але змушений був творити у постійному протиборстві із застійними канонами. Було йому 49, коли пішов із життя.

Наша кімната-музей розповідає про їх життя і творчість.

Центральною експозицією музею є бюст Григорія Михайловича Тютюнни-ка. Автором його ї скульптор Луцак, відкриття бюста відбулося у 1973 році.

                                                                                                            

Поруч із ним знаходиться піаніно, яке подарувала учням Ївга Федотівна Буденна, мати Григорія Михайловича у 1974 році.

 

                    

Праворуч від вас – стенди. Фотографії на них зафіксували миті із життя братів Тютюнників.

 

А поруч книги. Ті, які пройшли випробування часом і не втратили актуальності й сьогодні.

 

 

 

Григорій Михайлович Тютюнник…

Він був людиною орлиного злету. Високочолий, з великими руками трудівника, нерозтраченою ніжністю душі і сумовито замисленим поглядом. З дитинства, що пахло ожиною, з голубої ташанської юності він на все життя виніс любов до землі-годувальниці.

Григорій Тютюнник народився 23 квітня 1920 року у нашому селі. Дитячі та юнацькі роки його припадають на час становлення нового колгоспного ладу. Семирічка у рідному селі, Зінківська середня школа, філологічний факультет Харківського університету – такий шлях навчання Григорія.

Йому виповнився 21 рік, коли почалася Велика Вітчизняна війна.

            А потім бій, чужі дороги,

            Ми йшли усі до перемоги –

писав Григорій Михайлович.

З війни Григорій Тютюнник повернувся тяжко хворим: один з осколків був у його серці біля серця. У тяжкому стані він закінчує університет і віддається вчительській роботі.

Григорій Тютюнник залишив нам лише кілька книжок, але віддав їм усі свої сили, весь свій талант, свою любов до людей, до нашого життя. Шлях його у велику літературу не був легким. У наполегливій праці, палкому горінні народжується роман «Вир» - лебедина пісня письменника, окраса української літератури. Вир життя. Щасливий той письменник, який побував у ньому, відчув його хвилюючу, сувору красу і вклав у сторінки свого твору ті скарби, що здатні задаровувати людські серця.

Окремими виданнями вийшли його оповідання «Зорані межі», повість «Хмарка сонця не заступить», незакінчений роман «Буг шумить». Роман «Вир» - вершина його літературної творчості. За нього Г.М.Тютюнник посмертно удостоєний Державної премії України імені Т.Г.Шевченка у 1963 році.

Г.М.Тютюнник пішов із життя, коли йому був лише 41 рік. Таким лишився він у пам’яті тих, хто його знав: молодим, кремезним, з чорною чуприною. З вдумливим і трохи замріяним поглядом, невтомним у праці життєлюбом.

 

[Григорій Михайлович щоліта приїжджав у Шилівку до матері, допомагав їй тут писав роман «Вир», вечорами любив слухати то журливих, то веселих пісень. А найбільше йому подобалась «Журавка». 

 

Роман «Вир» - головна книга Григорія Тютюнника. Це книга його життя. Твір, який гідно представив український народ у війні проти фашистської навали.

Ці ілюстрації до роману «Вир» виконав учень Григорія Михайловича добродій Дудка і передав школі у 1984 році.

                                                                                           

 

 

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в сім’ї  Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. У 33 році все сімейство пухло з голоду, хлопчик перестав говорити, сміятися, ходити, вже вміючи це робити, а його дідусь, Василь Феодулович, помер. Через деякий час батька Григора заарештовують, і він опиняється у своїх дяді і тьоті. Вони обоє працювали в школі: дядько був бухгалтером, а тьотя викладала українську мову і літературу. У 1938 році Григора віддали до першого українського класу, що нараховував 7 учнів. Проте через малу кількість школярів цей клас було ліквідовано. Григір змушений був навчатися в російській школі. З цього часу він говорив, писав виключно російською мовою. Незабаром тьотя народила дівчинку, та скоро почалася війна. І дядю забрали на фронт. Почався голод… Важко було жінці з двома голодними дітьми на руках. Люди бачили це і порадили Григору повернутися на Полтавщину, до матері. Хлопчик так і зробив. Він вирушив у дорогу, маючи за плечима 11років, три роки освіти і порожню торбинку, в якій спочатку було 9 сухарів, перепічка і баночка меду. Згодом харчі вийшли, і Григору довелося жебракувати. Спочатку просити милостиню було неймовірно важко і соромно, але згодом він звик. Ішов Григір два тижні через Слав’янськ, Краматорськ, Полтаву, Диканьку. Згодом, коли полагодилося із залізницею, приїхала і тьотя з грудною сестричкою на руках. Так зажили вони у селі. Та згодом їхню хату спалила бомба, і вони змушені були скитатися по чужих людях.

Минув деякий час… Після закінчення 5 класу Григір вступив у Зіньківське ремісниче училище №7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів і врятували нашого земляка і його маму у 47 році: він носив з міста щодня по шматочку хліба, глевкому і сплюснутому у кишені, як порожній гаманець.

 

Восени їм, ремісникам, вручили атестати слюсарів п’ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. Звідти поїздом – до Харкова. Там дали гуртожиток і розподілили по цехах. Став Григір належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну, їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив – таки повернутися додому, в колгосп до матері. Та ще й закохався у шилівську дівчину.

Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив,- а тут ще й з «коханням не повезло».

Коли це якось восени, саме молотили, викликали Григора до зіньківської міліції, через те, що утік із Харкова. Потім судили, де назначили йому відбувати кару 4 місяці в колонії Полтавської області. У таборі читав письменник Тургенєва, Герцена, а повернувшись додому, прочитав «Кавалера Золотой звезд ».

І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки його батько ворог народу, а й він тюряжник. А тут мати приймака прийняли… .

Пішов Тютюнник та й завербувався у Донбас – край його дитинства. Будував Миронгрес і зажив самостійною житухою. Посилки матері слав: колоші, матерійки та піджачок.

У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.

У листопаді 51-го року – армія. Владивосток. Радистом був 4 роки. А далі 5 років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що письменник любив. І російське відділення – те, до чого  він звик.

У 1961 році написав першу новелу «В сумерки» і «Крестьянка»  її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л.М. Толстого – словом, ніколи було. До того ж пора було заходжуватися жениться, що Григір зробив цілком успішно і щасливо.

По тому, як умер старший брат Григорій, він знову взявся за писанину, але вже українською мовою.

Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах - так багато відкрила йому ця блискуча книга. Негайно переклав свої «Сумерки»  рідною мовою.

Пізніше у Комунарську Луганської області разом з дружиною працювали у вечірній школі. Там же сталася ще одна щаслива подія - народився син Михайло.

Потім до Києва, де завдяки зусиллям багатьох людей, і в першу чергу Анатолія Дімарова, жив немало.

У Києві написана «Зав’язь». Потім працював над сценарієм за «Виром» Григорія.

Незатишно Григору жилося ще з юних літ. Завжди відчував свою самотність. У лютому 1980 року Григору Тютюннику присуджено премію імені Лесі Українки за книги для дітей «Климко», «Вогник далеко в степу».

А 6 березня він заподіяв собі смерть.

 

[Григора Тютюнника немає з нами, але він вічно житиме у своїх творах. У головному героєві повісті «Климко» ми впізнаємо самого автора, який одинадцятирічним хлопчиком у тяжкі воєнні роки долав шлях із Донбасу у Шилівку.]

 

 

Порівняно невелика творча спадщина Тютюнника –молодшого. Не встиг сказати людям усього, чим боліла його душа. Його двотомник, у якому помістилися усі оповідання, новели, повісті, вийшов уже після смерті Григора. За нього у 1989 році письменника удостоєно Державної премії імені Т.Г.Шевченка – нагороди, на яку заслуговують так небагато у нашій літературі. Григір Михайлович її гордість, дорогоцінна перлина. Талант. Як він сам казав: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові.»

Ці фотопортрети Григора Михайловича передав у школу лубенчанин  Володимир Федорович Білоус, який добре знав письменника.

 

У вітринах ми розмістили фотографії, документи, листи, публікації про життя і творчість братів-письменників.

    

Щедра Шилівська земля талантами. В українській літературі відомий і Федір Григорович Тютюнник. Третя вітрина розповідає нам про його творчість.

 

 

Федір Григорович Тютюнник народився 4 березня 1929 року в селі Шилівка. Закінчивши Шилівська семирічку, пішов навчатися у Зіньківську середню школу №1. після школи відразу вступив до Київського, а потім перевівся до Харківського політехнічного інституту, який закінчив у 1954 році. За призначенням його було направлено на одне з оборонних підприємств, а потім працював науковим співробітником у науково-дослідному інституті. Спеціальність за освітою у Федора Григоровича – інженер по хімічному устаткуванню.

Але так уже склалася доля, що потяг до творення, дух творчості став провідним у його житті.

Дебют на літературній ниві відбувся на сторінках газети «Літературна Україна» у 1964 році новелою «Кура».

У 1967 році виходить перша збірка оповідань «Співуче джерело».

У 1969 році Федір Григорович став членом Спілки письменників Радянського Союзу.

Збірка повістей та оповідань «Осінь пахне криницею» у 1976 році була удостоєна обласної премії імені Петра Артеменка.

У 1989-1991 роках письменник працював у редакції районної газети і до останніх днів не поривав з нею зв’язків.

Федір Григорович Тютюнник був членом редакційної групи по написанню історії Зіньківщини. А ще у нього був задум написати історію роду Тютюнників. Не судилося, на жаль, завершити свій задум. Якраз у день 74-річчя трагічно обірвалося його життя.

 

 

Книги Федора Григоровича  відтворюють життя у всіх його гранях.

Традиції письменництва продовжили Андрій Билим і Ольга Кондратенко. Естафету перейняло і молоде покоління. Учні школи роблять перші літературні проби.

 

Люблять художнє слово у нашому краї. З любові до літератури, творчості письменників-земляків і народилася ця кімната-музей.

На цьому наша екскурсія завершена. Щиро дякуємо вам за увагу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів

Copyright MyCorp © 2024
Зробити безкоштовний сайт з uCoz